Художниця

Вона стояла перед мольбертом завжди в однакову пору –

Вдивлялася в небо, сонце і перехожих.

Малювала обриси білого, мов перший сніг, собору.

Молилась до Бога. Він єдиний, хто завжди почує і допоможе.

 

А поруч – ряд картин – з натюрмортами і пейзажами,

Полями у квітах і будівлями загадковими.

Одні – нічні, на яких зорі посипані сажею.

Інші – сонячні, на яких сходить світило – їх можна вважати ранковими.

 

На шиї – шалик із пензлями і палітрами.

Пальці довгі, тонкі, в очах — глибина небачена.

Волосся каштанове, скуйовджене долонями вітру,

(він ідеальний дизайнер для усіх безхатченок).

 

Її дім розбомбили, вона залишилась на вулиці,

Під уламками Щастя шукала полотна мальовані.

Сусідська бабуня, бува, до неї притулиться.

І плачуть разом про те, що в серцях приховано.

 

А там – багато-багато – щастя і спогадів.

Там батько живий і мати з несивими косами.

Там стільки втіхи і ні краплі морозу і холодів.

Там все життя – від початку історії роду. Не горять рукописи.

 

Вона стояла перед мольбертом завжди в одному місці –

Тримаючи в лівій палітру, дивлячись в небо, угору.

Усе в житті по колу: сніг – сонце – знову падає листя…

І лягає рівно і тихо до підніжжя собору…

Сонячна дівчинка

Ріс на землі дивний-предивний ліс, який був схожий на сонце, тому що кожна сосна, кожна ялинка, кожнісінький кущик, кожна малесенька і найдрібніша травинка у цьому лісі була не звичайного зеленого кольору. А  цілісінький рік, і весною, і літом, і осінню, ба, навіть, взимку, всі рослини були замальовані у жовтогарячу, сонячну барву.

Вдень ліс дивився на сонячну посмішку, милувався красою неба, а вночі, коли все довкола лягало спатки, він перетворювався у такий собі велетенський ліхтар, що освітлював дорогу подорожнім і дивував тих, хто мав сміливість туди завітати. Було лише одне але – в цьому лісі ніхто ні з ким не вітався, не дружив між собою, а кожен відстоював лише свої інтереси.

У лісі було рівно п’ятдесят п’ять галявин. Їх облік вела мурашка Мура, що мешкала у найбільшому мурашнику цього лісу. Її спритні маленькі ніжки встигали за день оббігти увесь ліс, записати зміни, що відбулися на кожній галяві протягом доби і тільки тоді, вона мала змогу відпочити і набратися сили для наступної подорожі по лісу.

У мурашнику Мури лежали велетенські томи із записами про те, хто де мешкає, кому необхідно до зими допомогти облаштувати домівку, хто потребує найбільшої уваги і опіки. Мура знала все і про всіх – і крапка.

Був звичайнісінький літній день. Мура, як завше, вийшла на свою щоденну роботу. Вже оббігла п’ятдесят чотири галявини, залишила остання – п’ятдесят п’ята. І ось раптом, Мура аж застигла від несподіванки – прямо посеред п’ятдесят п’ятої галявини спала дівчинка. І не звичайна дівчинка, яких вона частенько зустрічала у лісі, – а дівчинка кольору лісу– уся світла і сонячна. Вона аж світилася! Мура дуже обережно підбігла до маленької, прослизнула по її руці, залоскотала лапками носика. Але дівчатко спало і не реагувало на жодні рухи,  лише посміхалося уві сні. Мура сіла на найближчому пні і почала чекати. Пройшло зовсім трохи і дівча розплющило очі, подивилося у небо і так дивовижно посміхнулося, що Мура теж мимоволі засяяла посмішкою.

Потім дівчинка встала і почала танцювати, наспівуючи веселу пісню:

Ліс сонячний мене прийняв до себе.

Тут сонячне усе – дерева, стебла,

Мурашки, квіти, кущики чудові –

Всі зіткані із золота й любові.

Дивовижна дівчинка кружляла лісом і раптом почула, що хтось дуже тихо звертається до неї:

  • Дівчинко, добридень! Це я, мурашка Мура до тебе звертаюся. Як ти опинилася у нашому лісі?
  • Я прилетіла сюди на крилах хмар учора.
  • Навіщо?
  • Ви не повірите пані Мура, але мені дуже сильно захотілося, щоб у моєму житті трапилися зміни. Моєю домівкою завжди була маленька хмаринка, але вона сказала, що змушена впасти дощиком на ваш ліс. Я попросила, щоб вона не залишала мене і взяла із собою. Хмарка вислухала моє прохання, опустилася якомога нижче до розлогого дерева і я по стеблу дерева спустилася на землю. І це справді дивовижно, бо дерево наповнило мене сонячністю і я стала такою, як усе в цьому лісі.
  • В нашому лісі усі щось повинні робити. Що умієш робити ти?
  • Я буду дарувати усім посмішки.
  • Хіба це робота?
  • Мені здається, що так.
  • Ну добре, живи поки що. А далі – побачимо.
  • Дякую.

Сонячна дівчинка просто йшла по лісу, вітаючись із кожною рослиною та щиро-щиро посміхалася.

  • Доброго дня, пане Кущ!
  • Доброго дня, панно Березо!
  • Вітаю вас, пані Ялиця!

Коли привіталася зі всіма був уже пізній вечір. Втомлена, але щаслива, вмостилася на галявині, укрилася килимком із трав і заснула.

Прокинулася вранці від голосу мурахи Мури:

  • Сонячна дівчинко, ти справді особлива. Я робила сьогодні обхід і здивувалася, бо зі мною привітався кущ. За увесь час, що я тут мешкаю, такого не траплялося жодного разу!
  • Пані Мурашко Муро, тут нема жодного дива. Це ж так просто – вітатися одне із одним і дарувати при зустрічі сонячну посмішку.
  • Я хочу піти із тобою і подивитися, як це у тебе вдається.

Тільки-но дівчинка ступила крок, до неї нахилився старий граб:

  • Чудового дня, сонячна дівчинко!

А за ним дуб:

  • Вітаю тебе, маленька!

А потім квіти звіробою промовили разом:

  • Бажаємо гарного настрою!

Це було чудово!

Тоді Сонячна дівчинка промовила до мурахи Мури:

  • Бачите, тепло серця повертається сторицею, щира посмішка – щирою посмішкою. Це дуже просто, справді, чинити щось хороше. Пані мурашко, ви так гарно посміхаєтеся! Посміхніться сьогодні кожній галявині, кожній рослині, кожному жукові, посміхніться своїм близьким – братам і сестрам мурашкам, і цей ліс не лише буде наповнений сонцем, а й посмішками.
  • Дякую, дивовижна дівчинко!

Дівчинка подивилася у небо – на неї чекала уже її маленька хмаринка. Легкий вітер здійняв її на крила хмаринки. Дівчинка летіла над лісом і гукала усім-усім:

  • Люблю вас усіх! Ви найкращі рослини у світі! До зустрічі.

І усенький ліс посміхався і махав дівчинці долонями. Старий дуб навіть заплакав від розчулення, бо йому так давно не вистачало зовсім трішки доброти.

Зіткане з добра, любові, світла.

Серденько ніколи не зміліє.

Казочці кінець. На крилах вітру

Хай до вас летять тепло і мрії.

Життя-чудове!

bokal-vuna

Коли вона втрачала останню надію почати все із самого початку,

І, здавалося, замкнуте коло не має шансів аби його розімкнути.

Приходила в гості подруга. Виймала з торбочки пляшку і чарку.

Одну на двох, наливаючи в неї солодкий напій. (а хотілось отрути).

 

І говорила: «Все буде добре, маленька, не ти перша, не ти остання, по суті.

Та ну його ті турботи, гроші, любов, дурні теревені у спину,

До бісу усе, що за хімічним складом легше від ртуті,

Зроби нову зачіску, одягни підбори, нехай ковтають заздрісники слину!»

 

І після третьої життя її ставало іншим –

Хотілося вірити у добро, не замикатися у собі і стінах напівпорожніх

Хотілося, навіть, читати ліричні вірші.

І голосно вигукувати «Привіт!» усім подорожнім.

 

І все ставало іншим. Навіть тоді, коли вивітрювалися ноти хмелю,

Хотілося щось робити, не складаючи руки на грудях.

Вона вишивала квіти, птахів, зірки, не встаючи із постЕлі.

А потім, пересилюючи себе, сідала у свій візок – і гайда між люди.

І їхала, їхала, їхала – по дорогах і тротуарах.

До свого крислатого дуба на тиху розмову.

Не зважаючи ні на що – ні на клаксони, ні на фари,

Вона їхала і знала – життя попри все – ЧУДОВЕ!

 

Вальсуюче рондо (рондель)

32271826_w640_h640_cid497737_pid24530926-6d2d95e2

Вони вальсували у залі – креслили рондо.

Під музику скрипки, яка виривалася з струн.

А за вікном розкидав блискавиці Перун.

У небо, затемнене хмарами, – віщо і гордо.

 

У «па» танцювальних солодка лилась насолода.

І кидав колоду старезний дядько-віщун.

Вони вальсували у залі – креслили рондо.

Під музику скрипки, яка виривалася з струн.

 

Нехай дорікають, що вальс – це доволі не модно,

Сумніші малюнки на лицях закинутих рун.

Чуття перетворять на попіл і злато, й чавун.

Чуття найсильніше за все відчувають свободу.

Вони вальсували у залі – креслили рондо…

 

Фото з http://kartiny-po-nomeram.kz/p24530926-kartina-nomeram-vals.html

Зимовий діалог

6785Просинається тиша і сніг у долонях – сніжинки.

Біле тіло вогню застигає химерами в лід.

Він проводив очима у ніч дорогу йому жінку.

На порозі курив. Її кроки лічив услід.

Її тінь на снігу ще не встигла замерзнути з відчаю,

Ще жадане тепло пробивало тіло наскрізь.

Це прощання між них було силою пристрасно-вбивчою

Вісь –

Надтонка, наче жили з пульсуючим тремом у просторі,

Неминуча, мов смерть, що висмоктує душі із тіл.

Він гукнув:

— Зачекай! Ти в мені потребою гострою!

Я не можу без тебе – твоїх цілунків і крил!

Зупинилась на мить… Озирнулась – рідна, замислена.

— Не тривожся за мене. Можливо, колись повернусь.

-Ти хоч снися мені. Між снігами і падолистами.

Просто снися…

— Приснюсь!