Вона любила його так, як люблять, напевно, раз:

По-дитячому трохи, сумбурно, та дуже яскраво.

Могла довго стояти, читаючи розклади близ залізничних кас,

А потім, узяти квиток і поїхати за півтисячі кілометрів, щоб просто разом випити каву.

Вона любила шукати світло у його очей глибині,

Помічати дрібниці, які усім іншим байдужі

Він навчився із нею малювати сніжинки на морозяному вікні,

Він навчився із нею рахувати зорі, які ночі клали в калюжі.

І, здавалося, поруч немає війни, чорноти,

Що любов’ю наповнена кожна у світі клітинка.

— Не хвилюйся, приїду. Почекай мене до весни.

Може скоро завершиться ця життєва сторінка,

Буде світло і світ. Буде радість і будемо ми,

Буде поле, заквітчане у волошки, ромашки…

Ще залишилось трохи, прогорни календарик зими,

І постукає в серце тепло малесеньким пташком….

Картай себе. Запитуй в серця свого

про те, що міг зробити – не зробив.

Це не вказівка, не пересторога,  вирішуй сам – ти жив, а чи жеврів.

А, може, ти забув, ким є насправді?

Ти українець? Чи нікчемний раб?

Чи ти вже звик до відголосся градів?

Тобою що керує? – Відчай? Страх?

Свобода? Бог? Горіння чи гоніння?

Чи відчайдушна до пригод жага?

Виважуй кожен крок. Бо час – він тлінний,

і ти тут мить. І все життя – це гра.

Керуйся світлом, волею, велінням.

І дотиком – до серця і руки.

Найвище, що в нас є – це Україна.

А ми її сини?

Чи байстрюки?

Вона стояла перед мольбертом завжди в однакову пору –

Вдивлялася в небо, сонце і перехожих.

Малювала обриси білого, мов перший сніг, собору.

Молилась до Бога. Він єдиний, хто завжди почує і допоможе.

А поруч – ряд картин – з натюрмортами і пейзажами,

Полями у квітах і будівлями загадковими.

Одні – нічні, на яких зорі посипані сажею.

Інші – сонячні, на яких сходить світило – їх можна вважати ранковими.

На шиї – шалик із пензлями і палітрами.

Пальці довгі, тонкі, в очах — глибина небачена.

Волосся каштанове, скуйовджене долонями вітру,

(він ідеальний дизайнер для усіх безхатченок).

Її дім розбомбили, вона залишилась на вулиці,

Під уламками Щастя шукала полотна мальовані.

Сусідська бабуня, бува, до неї притулиться.

І плачуть разом про те, що в серцях приховано.

А там – багато-багато – щастя і спогадів.

Там батько живий і мати з несивими косами.

Там стільки втіхи і ні краплі морозу і холодів.

Там все життя – від початку історії роду. Не горять рукописи.

Вона стояла перед мольбертом завжди в одному місці –

Тримаючи в лівій палітру, дивлячись в небо, угору.

Усе в житті по колу: сніг – сонце – знову падає листя…

І лягає рівно і тихо до підніжжя собору…